Эссе для конкурса Фонда Виктора Пинчука Завтра.юа 2013 года

В 2012 я не участвовала в конкурсе, но так вышло, что близкий мне человек попросил как у журналиста помощи в написании эссе. Я не смогла отказать. Тогда я реально гордилась своим творением. Читать здесь.
А  "эксперты" его оценили в совсем смешные баллы.

В этом году, для себя-любимой, накалялкала минут за десять, между какими-то архиважными насущными делами. Чисто так поржать, ибо само эссе баллов больших не дает, а его наличие необходимо для участия. Ну что ж...ждем-с результатов в конце апреля.

Завтра: Світ, Україна, Я

«Патріотизм - руйнівна, психопатична форма ідіотизму»

Джордж Бернар Шоу

Ви знаєте, можете вірити чи ні, та я люблю Україну. Люблю її, але не вважаю себе патріоткою. Спробую пояснити чому. Серед тотальної всеохоплюючої апатії, нігілізму та зневір’я стало модним у протидію називатися патріотом. Хтось сам чіпляє на себе такий ярлик, комусь його нав’язують політичні чвари. Так чи інакше, важливе одне – патріотизм – це сліпе поклоніння, таке ж сліпе як і будь яка релігійна віра, а це мій критичний склад розуму аж ніяк не може прийняти.  Я не в змозі заплющити очі на те, що діється навколо. Не буду зупинятися на тому, щоб перелічувати, що в нас погано. Спитайте будь-кого – і отримаєте надзвичайно розширену відповідь. Всі тут полюбляють жалітися. А це не правильно. Розумна і сильна людина у важких ситуаціях не втрачає віру в себе - вона діє, і стає від цього сильнішою за обставини. Ось чого не вистачає цьому народу. Ось, чому ми живемо саме так і маємо те, що маємо. Особливо це стосується нашої влади. Я глибоко переконана, що кожен народ заслуговую на ту владу, яка ним керує. Як би це жорстоко не прозвучало, але ми все це заслужили…

Бо самі не віримо в те, що гідні кращого. Тому й дозволяємо іншим державам кепкувати з себе, залишаємо без відповіді всі закиди в нашу адресу. Згадати хоча б Євро-2012. Та хіба хоч хтось у цій країні дійсно вірив в те, що ми зможемо гідно його провести? Хоч хтось спробував захистити імідж України, коли на неї тоннами лилася багнюка із закордонних ЗМІ? А нам закидали таку маячню, в якій важко навіть знайти хоч якесь раціональне зерно: нібито тут жахливий расизм, нібито всі наші жінки – повії, а всі чоловіки – п’яниці, що в нас нічого дивитися, окрім сумнозвісного Чорнобиля, що ціни в готелях такі, як в Парижі…

А насправді європейці поїхали повністю ошелешені від позитивних вражень. Мене не ображає в цій ситуації поведінка західних ЗМІ, а тим паче тих, хто повірив і злякався їхати на мою Батьківщину. Це все не важливо. Лякає інше – те, що ми самі не вірили в успіх. Те, що ми не вміємо пишатися тим, що маємо, і навіть більше – часто встидаємося цього. Країна з такою надзвичайною історією, культурою, природними скарбами. Єдине, чого тут бракує, так це тих, хто вміє все це по-справжньому цінувати і любити. Не одягнувши вишиванку машинної вишивки, куплену за 400 гривень на Андієвському, щоб потім ходити павичем і розповідати всім, який ти націоналіст, а маючи цю любов в серці. І не важливо якою мовою ми спілкуємося.

Знаєте, мені часто закидають, що я не справжня патріотка, бо думаю російською. Хіба я била себе в груди, волаючи, що патріотка? Хіба я винна, що моя сім’я спілкується російською і я чула цю мову змалечку? Хіба це все взагалі важливо? Головне те, що ти відчуваєш. Якщо в мене є вірші українською, то це означає, що нею я можу відчувати. Без всіляких ярликів, від яких вже верне.   

Екатерина Сухоплещенко для Завтра.юа - 2013