Есе для Завтра.юа 2012
Веселі, брате, часи настали
На грудях світить нам слави знак!
Нам очі ніжно закрили, губи медом змастили,
Душу кинули просто так…
(гурт «Океан Ельзи»)
Україна. Що від цього слова відбувається у Вас в душі? У-к-р-а-ї-н-а. Невже нічого? Точно? Ви насправді в цьому впевнені? Я не дивуюся. Адже бути патріотом України чомусь найлегше на чужині. Чому? Та тому, що коли живеш тут і кожен день спостерігаєш, як твоя країна все швидше і швидше наближається до прірви, якось страшно стає. Моторошно. Вже не думаєш про країну. Усі ті псевдофілософські розмови втрачають свій сенс, коли розумієш, що поряд з тобою рідні тобі люди, в яких немає майбутнього. Принаймні такого, якого вони гідні. Бо Батьківщина, це перш за все твоя сім’я, а вже потім земля, повітря, небо-скелі-зорі-море.
Як же це сталося, що найбільша країна Європи з таким неймовірним людським, географічним та політичним потенціалом загубилася у світових рейтингах десь поряд із Зімбабве? Кажуть, що кожен народ має ту владу, на яку він заслуговує. То може дійсно настав час погодитися з цим? Може справді люди такі? Придивляєшся…та наче і працьовиті вони, та наче й розумні, талановиті, красиві, сильні…а живуть так як живуть. І завжди здається, що ось ти такий розумний, а всі інші ідіоти, та, якщо ти такий розумний, чому ж ТИ так погано живеш? Мабуть бо занадто розумний. Як і всі тут. Бо всі розумні завжди думають: моя хата скраю, нічого не знаю. І так споконвіку. Вже стільки разів це казали і я повторю знову: починати треба з себе. Систему можна перемогти тільки якщо весь народ нарешті усвідомить себе силою, єдиною силою, яка спроможна подолати все.
Головна проблема українців це втрата національної самосвідомості. Найстрашніше для людини втратити себе. А що ж тоді така втрата означає для цілого народу? То ж і маємо те, що маємо. І яке майбутнє нас очікує?
…майбутнє. Це слово нерозривно пов’язане з іншим. Я думаю, ви вже зрозуміли, що мова йдеться про молодь. А що з молоддю? Серед неї панує тотальний всепоглинаючий нігілізм. Заперечується все: «старе совковське», та нове, бо воно не відповідає сподіванням. Майбутнє в нашій країні є лише у золотої молоді. Всі інші, навіть талановиті, навіть перспективні, не можуть реалізувати себе тут. Бо дорогу відкривають гроші, зв’язки і тато з мамою, що працюють у адміністрації президента, чи ГАЇ, чи ще у якійсь бюрократичній гадюшні. Тому особливо перспективних ще під час навчання відбирають іноземні компанії, бо вони розумїють, який потенціал в цього молодого фахівця. Тож і виходить, що Україна навчає, а плодами цього навчання користуються чомусь інші. Решта молоді мріє про життя за кордоном, та що там казати, будемо чесні – не тільки мріє, але й дійсно іде працювати-навчатися-жити до іноземних держав. Бо там діє простий закон – якщо ти працюєш, то зможеш забезпечити гідне життя для себе і своїє сім’ї. А хіба не це найголовніше? Порожніми розмовами про патріотизм свою дитину не нагодуєш.
Якось мені випав шанс побувати на зустрічі з Канадським послом в Україні. Він прибув із дружнім візитом до мого університету. Одна дівчина поставила йому низку питань, загальний сенс яких зводився до того, як український студент може іммігрувати до Канади. Посол відповів те, що мені надовго врізалося в пам'ять. Він сказав: «Звісно, дівчина з вашим потенціалом легко зможе реалізувати себе в нашій країні, та це означає, що ваша власна країна назавжди втратить шанс вами пишатися». Ось що мені болить. Бо я хочу працювати і жити щасливо у власній країні. Бо насправді, не зважаючи ні на що, я дійсно люблю Україну і хочу, щоб мої діти її любили, але для цього вже сьогодні треба починати з себе і змінювати свою свідомість, а отже і життя в Україні.
Відкрити очі і далі йти!
І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити
Хто ж тоді, як не ми, брати?!
No comments:
Post a Comment