Кто там любит Бегбедера?

Критикуя критика 

Не все йогурты одинаково полезны

Надпись на могильной плите

На глаза недавно попалась книга известного современного писателя Фредерика Бегбедера.  Лично мне он был знаком по роману «Любовь живет три года», который посоветовал друг, разочаровавшийся в браке и семейных ценностях. Я книгу полностью, признаюсь, не осилила. У меня стойкий иммунитет к подобным циничным вещам. И без них  знаю,  что мир жесток, абсурден, несправедлив и нет ничего вечного, бла-бла-бла... но, тем не менее, я всё ещё верю в искренние человеческие чувства и глубоко убеждена, что они всегда существовали, существуют и будут существовать. Кто бы ни утверждал обратное. 

В этот раз книга была уже совсем не о крахе семейных ценностей, поэтому я решила дать Бегбедеру второй шанс. Но, увы, снова разочарование. В «99 франках» писатель претендует на роль некого пророка, который обличает современную рекламную индустрию и якобы открывает читателю глаза на современный мир, погрязший в потребительстве. Сразу же напрашивается уже всеми заезженная цитата из Палланика «Мы ходим на работу, которую ненавидим, чтобы купить вещи, которые нам не нужны». Ах, дорогие писаки, как же вы оригинальны в один голос утверждая прописные истины. Этим, кстати, грешат не только два вышеупомянутых кумира современности. Такое положение вещей характерно для большинства самых известных современных писателей. Может тренд такой быть Капитаном Очевидностью?

Я не могу назвать себя ярой приверженицей современной литературы, так как, по моему глубокому убеждению,  литературы в ней, в общем-то, практически нет. Именно такое впечатление складывается и после прочтения «99 франков». Как я уже говорила, Бегбедер берёт на себя роль нового пророка, открывающего нам глаза на все ужасы современного мира, а именно капитализм и общество потребления. На примере преуспевающего рекламиста, решающего, что именно будем завтра хотеть мы с вами, Бегбедер показывает нам сущность «кузницы призраков» - мира рекламы. Попутно он популярно объясняет нам, что сгнила не только реклама, но и всё наше капиталистическое общество, основанное на желании постоянно покупать. Но, как это обычно бывает у «мыслителей», за диагнозом не следует лечение. У автора нет решения проблемы, он отворачивается со словами «Современному миру нет альтернативы». В качестве эпиграфа Бегбедер использует слова «То, что невозможно изменить, нужно хотя бы описать». Проблема в том, что и описание получается вполне в духе эпохи. Нашему вниманию предлагается стиль «что вижу, то и пишу» с размышлениями лирического героя между делом. Основные локации - «герой на работе», «герой летит на отдых», «герой занимается сексом», «герой употребляет наркотики». Это — модная современная литература, ничего не поделать.

Да, поставим Бегбедеру «плюс» за то, что описал проблему и описал красочно. Современная жизнь действительно всё больше состоит из брендов, тут автор прав. 90% людей только и делают, что кормят транснациональные корпорации своими месячными доходами, не задумываясь ни о чём другом. «Общество потребления» - это плохо, заявляет Бегбедер. Плохо, конечно, но разве это проблема нашего времени? Давайте откатимся на 700 лет назад. Люди торговали/воевали, потом шли домой/сидели под деревом/играли в шахматы/созерцали. Нет, они не создавали Большой Адронный Коллайдер, как не создают его и сейчас. Сегодня они берут свои кредитные карты и идут в мегацентры. Как видите, ничего не изменилось. Если человечество проводило своё время бесцельно, то проводит его так и сейчас.

Всё это очень и очень грустно. Только мне, почему-то, кажется, что Бегбедер не перечислит гонорар от своей книги на счёт благотворительного фонда, чтобы помочь детям Африки, которые живут менее, чем на два доллара в день. Он возьмёт свою кредитную карту и пойдёт в очередной торговый центр за парой модных башмаков.

Вообще я бы не рекомендовала эту книгу для чтения. Темно, скучно, вяло. Лучше прочитать «Generation П» Пелевина или, скажем, «Незнайка на Луне».  На ту же тему, только изложено с большей фантазией и яркостью. Хотя, возможно, тем, кто еще верит в «их капиталистические раи», книга на многое откроет глаза. «99 франков» – откровения французского креативщика из рекламного агентства, который занимается раскруткой йогуртов некой фирмы «Манон». Декорации романа соответствующие – продажный мир бизнеса и рекламы, бездарные творцы, бессовестные менеджеры, директора, торговцы и так далее. В общем, все как есть, без прикрас. Начнем с того, что мне абсолютно не понравился главный герой. Это человек, который не может изменить ни себя, ни мир. У него нет никаких привязанностей, нет любви, смысла жизни, смысла работы. Неудивительно, что его преследует постоянная мысль о суициде. Мысль о самоубийстве сидит внутри него, самоубийцы появляются вокруг. Люди, исчерпавшие свои и без того скудные внутренние ресурсы, не имеющие желания изменить обстоятельства, изменить себя, видят только один выход из замкнутого круга – и довольно радикальный. Надо сказать, что в романе вообще нет положительных героев – сплошь корыстолюбцы, шовинисты, наркоманы, извращенцы, проститутки, лицемеры, прелюбодеи. Сам герой – кокаинист, проститутки ему милее женщины, которую он вроде бы считает любимой и которая ждет от него ребенка. В конце концов, он оказывается способен на отвратительное убийство. Которое, как это ни печально, полностью вписывается в характер таких вот «мальчишей-плохишей» – они не способны на сильный поступок, только на его подобие. Естественно, этот «enfant terrible» обвиняет в своих грехах «эпоху, которая меня породила». Герой Бегбедера – человек, который не может принести добро в мир. Этим он сводит на нет все свои сенсационные откровения о капитализме с жутко нечеловеческим лицом. Даже от своих разоблачений он готов получить выгоду – необходимое увольнение с работы, гонорар, известность. Нет у современной литературы положительного героя-бунтаря, бескорыстного романтика, идеалиста. Вот почему каждый раз в подобных произведениях всплывает образ Че Гевары, над которым автору можно и посмеяться, и поиронизировать, но который остается недостижимым идеалом, слишком запредельным для осмысления. Октав констатирует грехи цивилизации, обвиняет, уличает, но признает, что нет выхода из мира потребления, засилья рекламы, слоганов («титров» и «цеплялок»), продуктов, вещей, ярлыков, статусов и доходов, всего того, за чем теряется истинный человек и смысл его бытия. Вырваться из этой системы невозможно, разве что насильно лишив себя жизни. Знакомые Октава умирают по собственной воле даже дважды. На вопрос «Иметь или быть?» имеется единственный ответ – «Не быть». В одних рецензиях «99 франков» обозвали «злобной сатирой на рекламный бизнес». То есть один продукт выдали за другой. Сатирой здесь и не пахнет, рядовые будни, обычная действительность. Но зато установка дана – мол, это все неправда, а так, ирония, шутка, смех. В другой рецензии Бегбедера укоряли: «Поддался временной панике, кризису 90-х, сейчас-то все ОК». А что изменилось? Потреблять стали меньше? Доходы корпораций и рекламных компаний уменьшились? Что, обесценились ярлыки и проснулся интерес к личности человека, а не его обертке? Или просто решили на этом больше не зацикливаться? Увы, вряд ли. Поэтому манящий фантик так и не открыл нам прекрасного наполнения. В принципе, и  идея-то совсем не нова, а стиль (насколько я могу судить о нем в переводном варианте) тем более оставляет желать лучшего. Примитивизм и прямолинейность оскорбляют меня как читателя и только добрая доля иронии может скрасить этот жалкий букет.

По поводу стиля (стиль всегда моя больная тема) к писателю, который работал литературным критиком, вообще особые претензии. Ведь Бегбедер в свое время замахнулся на то, чтобы дать собственную оценку лучшим книгам 20-го века. Для справки: «Лучшие книги XX века. Последняя опись перед распродажей» (фр. Dernier inventaire avant liquidation ) — данная книга Фредерика Бегбедера представляет собой сборник 50 остроумных эссе, каждое из которых описывает одно из литературных произведений, выбранных 6000 французами в ходе опроса, проведенного крупнейшей сетью книжных магазинов Франции «FNAC» и редакцией ежедневной газеты «Монд» в 1999 году. Как видно из названия книги, французам предлагалось выбрать лучшую книгу XX века. Автор прокомментировал 50 произведений, оказавшихся самыми популярными.

Збавно, что писатель такого уровня оценивал труды Камю, Кафки, Стейнбека и Хемингуэя.  И, если в «99 франках» он, как работник рекламной индустрии, имел хоть какое-то моральное право высказывать своё «авторитетное фу», то здесь всё это вызывает недоумение.

В общем-то, анализ творчества данного писателя заставил меня прийти к нескольким выводам. Во-первых, современная литература любит показывать грязь, при этом забывая показать «разумное, доброе и вечное», что сводит на нет всю идею «изобличения», ведь после осознания проблемы должен следовать катарсис, которого, увы, не наступает. И этим грешит не только Бегбедер, но и масса других популярных писак нашего времени. Во-вторых, современные писатели, в частности Фредерик, отличаются поразительной самонадеянностью, пытаясь замахнуться на анализ проблем современного общества, но не доводя начатое до конца. Эта недосказанность в лучшем случае оставляет после себя пустоту, в худшем – полнейший негатив по поводу потраченного на произведение времени и моральных усилий. В-третьих, литература наших дней имеет ограниченное количество тем, которые постоянно  муссируются писателями на разных континентах и в итоге появляется целая серия клонов, который отличаются друг от друга скорее условно, чем фактически. Поразительно, как писатели умудряются копировать фабулы и даже мысли друг-друга,  а это ещё учитывая трудности перевода и прочие обстоятельства.

Таким образом, возвращаясь к нашему эпиграфу, так и хочется отметить, что не все йогурты одинаково полезны, так же как, впрочем, и не все книги.

Сухоплещенко Екатерина

Мы никогда не будем такими, как Запад. Или...?

Сегодня у друзей в Мордобуке увидела вот такое фото:

Почему-то зацепило. Наверное, из-за выражения лиц. Даже доктора Лайтмена они бы ввели в ступор - абсолютная идентичность микровыражений, олицетворяющих спокойную сытость и какое-то пластиковое, что ли, счастье. Голливудская улыбка даже у тех, кто на нее не способен.  Кажется, что их всех сделали на одном конвейере по одному и томе же лекалу, научили правильно улыбаться, думать и жить.

Даже если бы я не знала, люди какой страны изображены на фото, все равно, бьюсь об заклад,  сказала бы, что это США. Согласитесь, наши украинские выпускницы выглядят совершенно иначе. И дело тут не в чертах лица (как это для нас бывает с китайцами: нам они все на одно лицо, а им мы - европейцы). Вся соль в том, что наши девушки еще излучают какую-то осмысленность во взгляде, имеют определенную индивидуальность. Но это, впрочем, ненадолго. Глядя на терабайты фото в соцсетях, изображающих одинаково накрашенных, уткогубых, убогих чик с айфонами, уже начинаешь сомневаться в самобытности славянок.  

Вселенская тоска охватывает оттого, что и наши скоро станут все, как одна, безмозглыми конвейерными курицами, которых, видимо, генетически тянет на жарку в солярий.  

Пугает, что при этом на них еще и есть спрос у сильного пола. Господа, куда мы катимся? Ей богу я не хочу такого будущего для своей страны. Мы же славяне всегда были особенными. В этом наша слабость и одновременно сила. Это ведь наши девушки считаются лучшими в мире. И не только благодаря красоте. За их красотой всегда стоит нечто намного более важное.

А что сейчас? Я вижу поколение, полностью воспитанное на прозападных идеалах. Девушки больше не стремятся реализоваться как хорошие матери, они хотят одного - выгодно продаться замуж. Они твердо усвоили, что для этого интеллект вообще не обязательный критерий. Главное быть "страшно красивой". И обязательно, чтоб губы, как у Джоли, бюст, как у Памелы, ну и было бы неплохо отличаться при этой крайней анорексичностью. Вот тогда отхватить кошелек потолще есть все шансы.

Базис всего этого, конечно же, отсутствие собственного критического мышления, что позволяет успешно насаждать им материалистические идеалы, которыми давно увлеклось общество потребления на Западе.

Но это все я к чему. С уходом советской эпохи мы избавились от кучи шелухи, которая мешает развиваться прогрессивному обществу. Но одновременно потеряли и очень важную позитивную составляющую, которая была в Союзе. Я об идеологии. Молодые люди воспитывались, им прививались какие-то идеалы, и эти идеалы, к счастью, не были основаны на материальном. Западная пропаганда велась, но ей противостояла советская. А что теперь?

Теперь родители заняты тем, что пытаются заработать на содержание семьи, воспитание же они полностью доверяют школьным учителям. Этого, как видим, увы, недостаточно. Дети предоставлены сами себе. Их воспитывает интернет. И оттуда они, к сожалению, черпают отнюдь не художественную литературу, а тонны мусора, влиянию которого подвержена неокрепшая психика.

Мне кажется, пора что-то менять, пока не стало поздно. Не зря программы Дурнева, демонстрирующие галопирующую тупость общества, в основном молодежи, так у нас популярны. Это по Фрейду. Мы смеемся над ограниченностью других, когда сами зачастую не далеко ушли. Ну хорошо - посмеялись и полно. Что с этим делать-то? Может хватит диагностировать проблему и пора её таки решать? Может пора сделать интеллект трендом? Решение данной проблемы я вижу только одно: делать качественный украинский продукт, который сможет конкурировать с западным. Это касается медиа-проектов, музыки, книг, всего, чем может увлекаться молодое поколение. Это единственный способ не превратиться в тупое стадо, которое им там на Западе так выгодно из нас сделать. В идеале такой продукт еще и должен быть основан на так называемой национальной идее. 

Глупо полагать, что копируя их, мы станем жить лучше. Это не так. Мы никогда не станем такими же. Можем только растерять то, что имели,  заполнив пустоту сомнительными ценностями. Зачем? 

Над входом в каждый университет нужно писать:

"Да пожалеет тот, кто не будет тусоваться, ибо похоронит он тщетно пять лет молодости своей в стенах этих" 

Ну кто из нас не мнил себя поэтом?

Пускай такое совсем не уместно в этом блоге, но как-то захотелось выложить. У каждого бывают минуты слабости. Простите мне мою.

Представляю вашему вниманию единственный стих, за который мне не стыдно =)

Я узнала тебя

Я узнала тебя на вкус.

Ты на вкус оказался кислым.

Я узнала тебя. Ты – трус.

Я таких не люблю по жизни.

Я узнала тебя. Твой цвет

Мне вначале казался красным.

Оказалось, в нем крови нет.

Значит, было у нас напрасно.

Я узнала тебя. Ты - звук.

Оборвавшейся в небе песни.

Старой ели прогнивший сук.

Прелый сук, что вот-вот и треснет.

Я узнала тебя. Коснусь

И напомнишь ты мне болото

Вроде мягкое, вроде пусть,

Только зыбко мне тут чего-то.

Я узнала тебя. Ты - гниль,

Что запряталась под картину.

И удушливый, словно пыль.

Дайте воздуха или сгину!

В ранней поросли сентября

Знаю, предал меня нарочно.

Я узнала в тебе себя.

Мне от этого очень тошно.

Екатерина Сухоплещенко 

Чем на самом деле болеет Тимошенко?

Эксклюзивное интервью с работником Качановской колонии

Вот уже полтора года весь мир, и уж тем более Украина, с напряжением следят за одной из самых известных узниц. Речь, конечно же, об экс-премьере Украины, газовой принцессе Юлии Тимошенко.

Украинская  «Железная леди» не позволяет, чтоб о ней забывали. Ее имя по прежнему довольно часто фигурирует в СМИ – PR-машина не может останавливаться. На Западе требуют ее освобождения и пишут книги. Здесь под стенами колонии дежурит перманентная акция сердечно «влюбленных» в Юлю. Сама же узница постоянно создает информационные поводы, чтобы по-прежнему не исчезать из заголовков. Правда тематика теперь довольно ограничена, и приходится прибегать к невероятной изобретательности: то голодовку объявить, то заболеть неведомой хандрой, то врачей заморских потребовать, то синяками инсценированными посветить, то в суд отказаться явиться. Впрочем, с фантазией у Юлии Владимировны никогда проблем не было. Согласитесь, далеко не каждый человек смог бы «кинуть» целую страну. Но я сейчас не об этом.

В СМИ уже появлялись материалы про условия содержания Ю.В. Вспомните пресловутое видео, якобы снятое в камере СИЗО. Потом интервью ее сокамерницы.

5 августа 2011 экс-премьера Украины Юлию Тимошенко, приговоренную к семи годам лишения свободы, этапировали из следственного изолятора вКачановскую колонию в Харькове. Нашему корреспонденту удалось пообщаться с работником этой колонии и выяснить правду о «болезни» Тимошенко и многом другом. Имя в целях соблюдения конфиденциальности изменено.

- Евгений, здравствуйте! Расскажите для начала немного о самой колонии. Как Вы думаете, почему именно сюда перевели Тимошенко?

- Наша колония является образцово-показательной и чуть ли не самой лучшей в Украине еще со времен союза. У нас очень чисто, бывшие бараки на много коек переоборудуются под европейские стандарты. Чтоб вы понимали, у нас в камерах даже есть биде, не говоря уже о телевизорах и прочем. Колония, по сути, является предприятием-миллионером.

- …правда?!

- Да, у нас есть свое производство: шьем униформу для ГАИшников, милиции, есть свой кирпичный заводик и т.д. Бюджетные деньги на колонию практически не выделяются, мы живем натуральным производством, т.е. сами себе зарабатываем на жизнь, к тому же платим налог в бюджет и часть прибыли отдаем. Если бы не отдавали, то моя зарплата была бы не каких-то 2 200, а минимум 15 000. Да, не удивляйтесь, мы можем себе это позволить. Все это существует за счет труда зэков. Их у нас около 1000.

- Неужели знаменитая узница тоже шьет кому-то форму? Думаю, одежда от такого дизайнера стоила бы несколько тысяч (смеюсь)?

- Конечно нет. У нас не работают больные, беременные и пенсионеры. Юлия Владимировна с первых дней пребывания здесь жаловалась на здоровье, поэтому от исправительных работ ее освободили.

- И что у нее действительно все так плохо со здоровьем?

- Боже упаси! Я уверен, что за время пребывания в колонии Юлия Владимировна не болела и дня… Тимошенко просто очень хорошая актриса.

- А как же ее требования лечиться у иностранных эскулапов?

- Когда к нам приехали немцы, они три дня осматривали Тимошенко, диагностировали. Ничего так и не нашли. Если помните, официального заключения и точного определения, какая у нее болезнь нет. В тот момент под стенами колонии стояла правительственная скорая, до отказа заполненная самыми передовыми медприборами и препаратами. Я общался с нашими докторами. Они сказали, что такая скорая может оказать практически любую помощь и диагностику. Более того, в течение 20 минут. Нет в человеке чего-то такого, что подобными прогрессивными приборами можно исследовать целых 3 дня!

- За время работы Вы ее видели, откуда такая уверенность?

- Я, можно сказать, на руках ее носил. Однажды был случай, когда она отправилась на длительное свидание с дочерью и другими родственниками. По закону, у заключенного  есть право на трехдневное свидание. Свидание происходит в закрытой охраняемой комнате с мягкой мебелью. Осужденный может три дня не выходить оттуда, общаясь с родными. После такого свидания мы помогали Тимошенко (она была на коляске) добраться до ее комнаты. Она все время жалуется на боли в спине, слабость, но я ни разу не видел ее на плоском ходу. Всегда каблуки, и огромные! Скажите, больной человек будет себя так истязать?

В общем, когда мы занесли коляску в комнату, Тимошенко резко подорвалась и с удивительной прытью кинулась обнимать свою сокамерницу: соскучилась – три дня целых не виделись (сокамерница выполняет там функции уборщицы, “помогает” по хозяйству, ну и, конечно, следит за ней). Потом Юля вспомнила, видимо, о своей роли немощной и больной и тяжело со стонами спустилась вновь на кресло. Мы с напарником переглянулись с ухмылкой.

- Значит, Юлия Владимировна не расстается с высокими каблуками?

- Нет. Никогда. Еще в первый день, когда ее привозили к нам на носилках, она была на высоченных каблуках. Для того, чтобы облегчить ее передвижения, врачи посоветовали ей передвигаться с помощью ходунков. Видели бы вы, как она с ними «ходит»! Опираясь руками на ручку, одну ногу она ставит на перекладину внизу, а второй отталкивается. Похоже на то, как подростки в супермаркетах катаются на корзинах. У человека с больной спиной явно не хватило бы сил удерживать в таком напряжении руки и плечи. Про хождения на каблуках я уже говорил.

- А кто приходит к Тимошенко?

- Да кого тут только не было. Постоянно эти акции в основном из бабулек. Нас начальство часто предупреждает – приходите на работу пораньше, чтоб спокойно пройти, не через толпу митингующих. Практически каждый день раньше приезжалВласенко, её защитник. Вел себя обычно крайне хамски, мотыляя перед всеми депутатской ксивой. Мотался из Киева. Представьте, несколько месяцев подряд туда-обратно на самолете, конечно же, за бюджетные деньги. В аэропорту его обычно забирал «Мерседес», который тоже вряд ли оплачивался из какого-то частного кармана. В общем, полеты Власенко явно влетели украинцам в копеечку, учитывая цены на авиабилеты. А тут дважды в день, посчитайте сами!

- Что там была за история с избиением?

- Тогда к ней Карпачеву пропустили с телефоном. Та, размахивая удостоверением, и хамски угрожая работникам колонии, которые пытались ее обыскать, смогла пройти через охрану с техникой. Она вела себя крайне хамски, устроила скандал, сказала, что за обыск ответят, и вообще, что как мы смеем к ее персоне прикасаться. После были обнародованы сомнительные снимки. Такие синяки на мягких тканях элементарно и совсем не больно инсценировать. Более того, синяки на животе, которые демонстрировала премьер, легко создать искусственно (например, ущипнув), но тяжело путем прямого удара в живот (который имел место согласно официальной версии «правозащитницы»).

- То есть, Вы считаете, что избиение узницы исключено?

- Да у нас ко всем заключенным обращаются на Вы и шепотом. Как бы это не звучало, но так и есть. Кому нужно было ее избивать. Это очередная провокация.В них Юлия Владимировна спец.

Все, что я услышала в ходе этой беседы, в принципе, соответсвует другому сенсационному интервью, которое дала та самая сокамерница Ю.В.

Так что все обвинения в адрес пенитенциарной службы, все медиа-провокации, все заявления фейсбука – не более чем хорошо продуманная PR-стратегия, нацеленная на создание образа великомученицы, которая, чуть ли не подобно Исусу, искупает грехи человечества во имя процветания демократии. По факту же, Тимошенко -  элитная заключенная и хорошая актриса, которая не устает мотать нервы работникам колонии, заставляя тех принимать участие в своем великом спектакле. И вопрос, который здесь больше всего волнует меня, кто его режиссер-постановщик?

Катерина Лисицына

Материал на Политика 2.0
smi2.ru 
FROM.UA 

Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт

Остап Дроздов: Всі спалахи національної свідомості - це рабство навиворіт

Реально цікавий погляд на патріотизм, національну ідею і таке інше. Де в чому не погоджуюсь, однак багато гарних думок.

Вiдомий львiвський автор та ведучий програми "Прямим текстом" Остап Дроздов – один з тих людей, чиї погляди не вписуються у тi клiше, якими, на жаль, протягом вже багатьох рокiв оперує українське суспiльство. Саме тому думки пана Остапа дуже цікаві й корисні – вони прочищають мозок від так званого білого шуму і примушують задуматися над такими важливими речами, як патріотизм, соборність України, чесність та мужність протистояти масовій «матриці».

- Що таке, по-вашому, патріотизм?

- Це дуже інтимне почуття. Як і все інтимне, його треба переживати й відчувати всередині. Ось чому я не люблю зовнішній показний патріотизм. Він смердить нещирістю. Найвлучніше патріотизм визначив Семюель Джонсон. Це моя улюблена цитата: «патріотизм – це останній притулок  для негідника». На жаль, увесь показний патріотизм повністю підпадає під це визначення. Україна (зокрема Галичина) втонула в показушному патріотизмі. Чим більший хабарник – тим ширший візерунок на вишиванці. Я безліч разів зіштовхувався з великими націоналістами у Львові, які знають напам'ять усі афоризми Бандери і Донцова – і беруть 5 тисяч доларів за те, аби «провести питання через комісію».  Патріотизм перетворили у щит, яким дуже вигідно прикривати всі свої інтереси і злачні місця.

- Патріотизм – це реальне, природне явище чи надумане, штучне?

- Складно сказати. Я вважаю, що людина не зобов'язана бути патріотом. Вона може ним бути, але не мусить. Це її (і тільки її) стосунки з країною та державою. Патріоти часто розцінюють свій патріотизм як щось генетичне, вроджене. Мене це смішить. Я ніколи в житті не буду любити роддом тільки тому, що в ньому народився. Патріотизм – це дуже предметне почуття. Воно мусить мати мотивацію. Я патріот ТОМУ ЩО. Мусить бути пояснення, чому. Безвідносний патріотизм – найлегший. Такий патріотизм нічого від тебе не вимагає, і він найбільш зручний. Саме цим я пояснюю цинічну гру в патріотизм. Більшість патріотів не мають жодної підстави бути патріотом. Найгірше те, що вони навіть не шукають цих підстав. А навіщо напружуватися? Простіше любити Україну словесно – це і вигідно, і безкоштовно, і безвідповідально, і красиво виглядає.

- Які характерні риси сучасного українського патріотизму?

- Американець зі щирою гордістю піднімає біля свого будинку американський прапор не тому, що він американець, а тому що він має причини бути патріотом. Патріотизм – це форма вдячності за те, що ця країна до тебе прихильна, дає тобі можливості для самореалізації, дарує відчуття соціального комфорту та захищеності, гарантує правосуддя та непорушність твоїх прав. І ще багато дечого. Європейський та американський патріотизми замішані на вдячності за життєвий комфорт, створений державою. У нас же все навпаки: найбільшими патріотами напоказ є найбільш бідні, принижені, незахищені люди і попросту невдахи. Я ніяк не можу зрозуміти витоки такого мазохізму: як можна любити державу, яка тебе ненавидить і робить усе проти тебе? У Львові є так звана «клюмба», середовище ярих патріотів, які ходять на всі мітинги під усіма прапорами. Це типовi люмпени, якi живуть на одну пенсію, ходять у секонд-хенді, поняття зеленого не мають про театр та мистецтво, постійно проклинають владу, ледве зводять кінці з кінцями – але за Україну готовi горло перегризти. Це дуже трагічне видовище. На жаль, українські патріоти свідомо бояться шукати підстави для свого патріотизму, бо знають, що не знайдуть. І тому дуже вигідно бавитися в «генетичних патріотів», яким нічого не треба робити, окрім як бульки пускати і вивергати жовч до інакодумців. Справжній патріотизм межує з жертовністю. Тому від поняття патріотизму треба назавжди відрізати політиків як біологічний вид. І більшу частину населення, яке патріотами  можуть бути лише під час застільних розмов про політику.

- Що ви думаєте про патріотичне виховання в Україні? Чи не схоже воно на радянське?

- В тому-то й справа! Коли я чую «треба змалечку виховувати патріотів», я одразу згадую жовтенят і піонерів. От тільки значки на піджаках інші, і портрети героїв на стінах. Прищепити любов до України неможливо. Це не щеплення від грипу. Це тривалий процес, коли дитина сама повинна вмонтувати себе в органічні українські реалії. І знайти себе там. Погляньмо на це очима дитини. Вона приходить до школи, де на уроках звучить українська мова як примусова, а в коридорі, учительській, на подвірї і вдома звучить російська. У школі дитина чує красиві розповіді про українських національних діячів, а повертається додому проспектом Леніна, Маркса і Косіора. Все українське для такої дитини є сухим і формальним. Воно жахливо дисонує з реаліями. Весь пафос про Українську Державу вщент розбивається об дійсність із українським хабарництвом, хамством, безперспективністю і так далі. Ця шизофренія повинна припинитися. Бо як би ти не прищеплював патріотичні почуття – насильно милий не будеш.

- Чи не привчає це молоде покоління лицемірити, говорячи про свою любов до всього українського?

- Знаєте, я невимовно тішуся, коли бачу щирих українських підлітків, які на планшеті читають українських авторів, слухають у навушниках якісну українську музику, перфектно знають англійську, є відкритими до світу і нічим не відрізняються від свого ровесника із Франції чи Іспанії. Але я не можу не помічати ціле покоління пофігістів, які українську дійсність сприймають як щось вороже, примусове і неорганічне. Іти стопами Фаріон і пропонувати цим людям пакувати чемодани – означає розписатися у власній тупості. З цим треба щось робити. Я навіть скажу що. Україна і українське повинно стати вірусним. Якщо хочете – заразним. Воно повинно бути якщо не кращим, то принаймні не гіршим. Кльовий україномовний дубляж кльового фільму – це кльово. Молодь завжди мислить категоріями успіху і смаку. Будь-який український продукт повинен бути успішним і «смачним»: книжка, музика, сайт і так далі. Від націоналістів часто звучить примітивний рецепт «наше повинно перемогти через заборону іншого». Ну це ні в які ворота не лізе! Наше повинно перемогти в природній спосіб і в конкуренції. Нашому лише треба допомогти і не приробляти, наче інвалідові, третю допоміжну ногу і третю допоміжну руку. Несмак не має національності, адже група «Фабріка» і Степан Гіга – однаково примітивні. Україна і українське повинно агітувати за себе якістю.

- Вихарактеризували українців так: "код раба, помножений на інфантильне християнство". Розшифруйте.

- Ви цитуєте мій текст 8-річної давності, який наробив галасу серед «борців за Україну». Під кодом раба я мав на увазі той страшний історичний тягар, який визначає нашу сучасну ментальність. Я не буду всоте і втисячне повторювати загальновідомі істини, що українці сторіччями зазнавали гноблення і поневолення. Все це так, і від цього нікуди не дінешся. Я ж ставлю питання по-іншому: великих не гноблять. Вовків не можна поневолити чи приручити. Вибачте за надміру грубий поділ, але я розрізняю нації панівні і нації сервілістські. Нехай кожен читач сам собі відповість, кого куди відносити. Так сталося, що українці багато сторіч перебували в статусі сервілістських націй, які обслуговували сильніших за себе. У нас немає досвіду панування. Вся українська історія просякнута оплакуванням: які ж ми бідні й нещасні, всі нас плюндрували. Зі своєї історії українці виносять дуже небезпечні емоції: злість,образу, реваншизм, помсту. Код раба сидить дуже глибоко. Тому всі спалахи національної свідомості є якби відповіддю на минулі образи. Це рабство навиворіт. І Шевченко, і Франко, і Липинський, і безліч інших мислителів завжди наголошували на тому, що українцям нарешті треба припинити постійно прислуговувати, пристосовуватися і терпіти. «Показним патріотам» я б радив прочитати «Листи до братів-хліборобів» Липинського, який дуже влучно написав, що українці мають антигромадянський, егоїстичний інстинкт, повну безпринципність, байдужість, безідейність і «тупу ненависть до самих себе». Про код раба краще й не скажеш.

- Звідки ми дістали цей код раба, адже весь час говоримо про наших вільних та сильних предків?

- Що цікаво – жодні самодостатні нації ніколи не бавляться в месіянські міфи. Я вже скоро й справді почну думати, що колесо і порох винайшли наші предки, весь світ украв нашу прадавню мову, а Ісус Христос родом звідсіля. Ні бельгійці, ні поляки, ні будь-хто інший не морочить собі голову оцією героїчної міфологією. У них просто немає потреби долати свої національні комплекси. Якщо ми арії і засновники мало не всієї цивілізації, то чому, живучи на найкращих чорноземах, усі віки були на такому дні? І чому запросили на свої землі владарювати скандинавів Аскольда і Дира? Я називаю це «сублімацією пересічності». Чим звичайніша людина, тим більше вона придумує незвичайних історій про себе. У школі нам часто ставили у приклад козацтво. І не говорили, що це була дуже професійна армія найманців, яка надавала свої недешеві послуги всій Європі і не тільки. Додуматися: національним героєм є Хмельницький, який здав Україну Росії. До речі, я не можу зрозуміти, чому у Львові є вулиця і памятник Хмельницькому – діячеві, який хотів зруйнувати Львів і вимагав перебити всіх євреїв (такий собі Гітлер 17-го сторіччя). Львів відкупився 60-ма тисячами злотих, золотом, сріблом і церковними коштовностями. Справді героїчна сторінка українців особисто для мене починається лишень у 20-му сторіччі. Але, знов таки, це сторінка не України, а насамперед Галичини. І невипадково всі державотворчі ініціативи починалися в Галичині – і затухали в Україні. Найтрагічнішим апофеозом «коду раба» є Голодомор. Люди готові були пухнути з голоду, їсти своїх дітей і жувати корінчики – але навіть перед інстинктом самовиживання нікому не прийшло в голову об'єднатися і взяти в руки вила. Це є код раба в дії.

- Чому українське християнство інфантильне?

- Це дуже незручна тема… Зразу уточню: я віруючий, але нерелігійний. І патріотизм, і християнство більшість людей сприймають як щось ритуальне, автоматичне. Церква повністю себе зруйнувала. Люди вже відкрито говорять: я йду в храм до Бога, а не до священика. Усі зрозуміли, що віра – це бізнес-проект. Багатьом зараз дуже подобається новий Папа Франциск. Мені як католикові теж подобається. Але я вважаю його дії голим популізмом і грою на публіку. Омивати ноги хворим дітям – це не лікувати їх. А відмовитися від апостольських палат – це не роздати все бідним. У цій грі на публіку я бачу той самий популізм, яким грішать політики. Церква є найбільшим землевласником у світі з трильйонним оборотом готівки, і ніщо цього не змінить. Достатньо глянути на апартаменти та автомобілі пересічних священиків у райцентрах – і все стане зрозуміло. Ви питаєте, чому я вважаю українське християнство інфантильним? Хто терпен – той спасен. Це прислівя стало лозунгом українців упродовж століть. Увесь гніт і знущання над українцями базувалося на християнському смиренні і покорі. Церква упродовж століть вчила українців терпінню і мовчазному стражданню. Тому особисто для мене Церква повністю співвідповідальна за всі історичні нещастя нації. Церква, як і тиранія, базується на тих самих людях – пригнічених і покірних. Для Церкви дуже вигідно мати страждаючих мирян. Складно собі уявити, аби священик очолив чи освятив повстання проти несправедливості. Інфантильне християнство означає цілувати руку Патріарху Кірілу – і не бачити на його руці годинник за 30 тисяч євро.

- Що треба робити українцям, аби вичавити з себе отого генетичного раба, який заважає розвиватися і рухатися вперед?

- Українцям треба долати самих себе. Це дуже болісно. Якщо навіть і існують так звані шкідливі національні риси, то в сучасного українця вони такі: здатність мімікрувати під оточення і сповідувати подвійні стандарти. На прикладі рідної мені Галичини це особливо помітно. Мало хто знає, але в радянські часи Львівщина займала передові місця за кількістю членів партії на душу населення. Подвійне життя, а відтак подвійні стандарти стали нормою. Вдома люди співали колядки, а наступного дня на партзібраннях публічно засуджували святкування Різдва. Члени партії потайки хрестили своїх дітей – а потім «стукали» на  тих, хто це робив. І в перших рядах на першотравневих демонстраціях ішли члени тих родин, які мали воїнів УПА чи репресованих, а діти їхні зазвичай були зразковими піонерами. Подвійні стандарти живуть досі: великі націоналісти мають невеличкі кавярні і ретельно приховують свій оборот, не бажаючи платити податки святій Українській державі, за яку помирали їхні предки. Я часто ловлю себе на думці, що живу в країні кривих дзеркал, де процвітає безперервне прикидання тими, ким ми насправді не є. Лекції про націоналізм читають випускники Вищої партійної школи; правоохоронці є найчастішими порушниками прав; священики говорять про вічне і встановлюють «тарифи» за послуги; до Росії тягнуть чиновники, які весь свій капітал тримають у Європі; за українську мову воюють опозиціонери, які вдома розмовляють російською. І так куди не плюнь – усі видають себе за тих, ким не є. Я вважаю, що нашу країну врятує чесність із самим собою.

- Як ви ставитеся до символу українства Тараса Шевченка як особистості та до його віршів?

- Дуже спокійно. Нації потрібні символи. Колись я написав текст про деіконізацію Шевченка. Я вважаю, що ми зробили з Шевченка щось схоже на Леніна. Шевченко перетворився на неживого чоловіка в бронзі на п'єдесталі. А насправді це шикарна біографія: напівсирота потрапив до пана, за його гроші вивчився, став академіком графіки, переїхав у російськомовний Петербург, став частиною його богеми – і водночас національним героєм України. Одні його рукавички коштували стільки, як хата, в якій він народився. Для мене Шевченко є типовим взірцем американської мрії self-made, тобто «сам себе створив». І потрібно пропагувати саме це. Натомість вся шевченкіана є глибоко радянська – мовляв, борець за права пригніченого селянства і так далі. Я ж бачу в Шевченкові величезну життєву драму вихідця з кріпаків, який зумів вирватися на вершину слави, мав проблеми з алкоголем, писав щоденник на мові царизму, проти якого нищівно виступав. Усе це – в одній людині. Або уявіть собі: художнику і поету заборонили брати до рук пензель і олівець! Це ж яка драматична буря вирувала в душі людини! Ось про це треба говорити. Біографія Шевченка – дуже європейська. Я б сказав, голлівудська. Та, на жаль, він став черговою жертвою пам'ятникофілії, і вже дуже важко буде вдихнути в постать Шевченка справжнє життя.

- Колись ви писали "Львів – дійсно феномен. Тим, що в ньому завжди поєднувалася прогресивність і ксенофобія. …Щоб вас, сучасних львівян, закоханих у такий низькопробний Львів, шляк наглий трафив! Зате скільки помпи!!! Ми – Львів. Ми – перлина Європи. Спаси і сохрани від такої перлини! Якщо це перлина, то яким же тоді має бути багно!". Чи змінилося щось у Львові?

- Львів розвивається. От тільки не впевнений, що в правильному напрямку. Історично Львів є мульти-містом: мультинаціональним, мультимовним, мультирелігійним, мультикультурним. Львів завжди був містом, яке «гуляє саме по собі» в обставинах, які складалися незалежно від нього. Львів процвітав саме тоді, коли в ньому не було чийогось генерального домінування. Ось чому Львів чахне і помирає в українських руках. Львів поволі стає сіреньким українським моно-містом на рівні з пересічними Сумами чи Черкасами. І виявилося, що українці стали найгіршими власниками Львова за всю історію. Я не знаю, за що ми так мстимо Львову. Колись я писав, що Львів є містом помираючої легенди, яку не в змозі підтримати сучасні львівяни. Останні події взагалі змушують мене бити на сполох: із королівського мульти-міста Львів поволі перетворюється в напівсільське містечко радикалів. Це є свідоме вбиство справжнього Львова. Колишня столиця Князівства Галіції та Лодомерії, яка було домівкою різних націй, мов, релігій і культур, насильно перетворюється в одноманітне середовище, в якому культивується ксенофобія і нетерпимість до будь-чого іншого. Я цього ніколи не сприйму. Як це не боляче, але Львів втрачає звання культурної столиці. Бо в культурних столицях не забороняють вистави та експозиції. І архітектурна ліпнина не падає на голови. І театри не животіють. Наприклад, на Форум видавців великі націоналісти з міської ради дали якийсь мізер, а все решту профінанував «ворог народу» Ахметов. Отак і живе Львів, захлинаючись власними міфами. Крен у націоналістичний бік є дуже небезпечний. Тому що людиноненависництво і деструктив не відповідає духу Львова. Я обожнюю отой справжній мульти-Львів. І саме тому не збираюся мовчати.

- Чи любите ви якесь місто (або місце) в Україні? Якщо так, то за що?

- Мені простіше сказати, яке місто я НЕ люблю. Київ. Я не люблю Київ. І вважаю, що Київ – це ворог усієї України, всіх без винятку регіонів. Я часто називаю Україну братською могилою, в якій лежать напівживі області, а над ними багатомільярдним буйним цвітом квітне столиця Київ з її Феофаніями та Межигірями. Україна – це могила для регіонів. Уся країна горбатиться на Київ. Тому я його не люблю і закликаю інших теж не любити. Під Києвом я розумію передусім адміністративний центр, а не Хрещатик та Узвіз.

- Чи не вважаєте ви, що Західній Україні краще було б стати федерацією та євроінтегруватися окремо?

- Вважаю. Я не бачу жодних перспектив в унітарній Україні. Вона себе вичерпала. Ця країна існує тільки тому, що вона насильно утримується з центру. Саме тому істеблішмент панічно боїться найменшої децентралізації. Як тільки регіони отримають право на самовизначення – унітарна Україна перестане існувати. Є різні форми співіснування різних регіонів: від локальних автономій до конфедерації. Вибирати є з чого. Але тут проблема в тому, що дивним чином проти цього в унісон виступають «злочинна влада» і великі патріоти. Місцевого самоврядування в країні немає – є місцеве самовиживання. Та щойно ти вголос скажеш, що так далі не може бути і що регіони повинні мати широкі повноваження – тебе зразу охрестять українофобом. Я дуже часто чую пафосні промови, що поділ на Схід і Захід – штучний. Нічого подібного! Регіони не знають одне одного, не розуміють і не хочуть розуміти. І не повинні. Ніхто нічого нікому не повинен! Соборна Україна нагадує мені комуналку. Сюди без зайвих запитань поселили всіх, хто був під рукою, і змусили жити разом. Хтось звик, хтось змирився – але все одно це комуналка, спільна для всіх і водночас – нічия. Ми вживаємося тільки тому, що мінімально контактуємо між собою. Як тільки західняки починають лізти зі своїм уставом на східні терени і навпаки – починаються бійки. Все це тому, що на спільній кухні не можуть ладити Колєсніченко і Фаріон. Схід і Захід я називаю дітьми від різних батьків. У нас спільне прізвище «Україна», але виростали ми в різних світах. Тому ми всі ніби й рідні, ніби й чужі. Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди. Тому ті, хто пробує їх сумістити, насправді пропагує насильство. Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи – так як двоповерхова естакада не дозволяє перетинатися дорожнім потокам. Це називається федерація: єдина країна з єдиним центром, але самодостатніми регіонами, між якими панує дух поваги один до одного, конкурентності, невтручання. Як на мене, це дуже продуктивний і дуже європейський спосіб примирити в одній країні антагоністів без шкоди для них і для держави.

- Вічне протиставлення Львів-Донбас: на Донбасі-Мордорі живуть орки, на Заході - світлі ельфи. Наскільки воно справедливе та обгрунтоване?

- Я далекий від такого поділу. Але мушу сказати, що галичани і донбасці – це люди з різного тіста. Цього не треба приховувати. І цього не треба боятися. Намагання уніфікувати всіх і вся – це той самий совок, від якого ми так важко втікали. Я кілька разів бував на Донбасі і можу сказати ось що. Донбас – це колективна свідомість, а Галичина – індивідуалістична. В Донбасі весь бізнес зосереджений в кількох руках, а в Галичині процвітає дрібне підприємництво. Донбас монолітно голосує за свою партію, а голоси Галичини рівномірно діляться на три партії, причому лишень опозиційні. Це основна відмінність – колективне проти індивідуалістичного. Донбас рідко коли може впертися рогом: «А я не буду!», тоді як галичани тільки те й роблять.

Що нас обєднує – так це намагання навязати іншому свою правду і негнучкість мислення. Ні ви, ні ми не готові проникнутися позицією один одного. А вартувало б, позаяк далеко не всі галичани є адептами націоналістичної секти, і, маю надію, не всі донбасці є адептами секти Пакращення. Буду казати щиро: я не бачу потреби в повному порозумінні. Наші взаємини можуть бути лише на базі невтручання і ненавязування. Кожен регіон повинен залишитися при своїй думці, не ображаючи один одного. Деякі «великі патріоти» Львова щиро вважають східняків «хворими, яких треба рятувати і навертати в лоно українства». Більшої нісенітниці годі й придумати. Я часто задаю собі питання: хто кому не пасує більше? Моя відповідь така: Галичина абсолютно не вписується в сучасну Україну і є в ній інородним тілом. Таке враження, що усе всіх влаштовує – одні лише галичани вічно булькотять невдоволенням і вимогами кардинально все поміняти. Парадокс: мій рідний регіон є начебто найбільш українським – і водночас постійно «випадає» з загальноукраїнської картини.

-Защо би ви сказали "спасибі" жителям Донбасу?

- За те, що вони в 21-му сторіччі покірно мовчать, працюючи в умовах 19-го сторіччя. За те, що вони маніякально бояться змін, не усвідомлюючи, що тим самим вони бетоном заливають самих себе в країну, яка їх не влаштовує. За те, що вони так віддано консервують навколо себе радянщину з її найгіршими зразками: чинопочитанієм, беспрекословністю, догоджанням.

- Ажителям Львова?

- За небажання бути справжніми європейцями. Якщо так далі піде, то львівяни скоро стануть ще більш радянськими, ніж донбасці. В тому сенсі, що всі, як стадо, будуть голосувати тільки за цю партію, а не інакшу; всі, як стадо, повдягають вишиванки і вважатимуть це своїм алібі.

- От до речi – а як ви оцiнюєте політичну ситуацiю на Львiвщинi?

- У моїх очах політичний Львів – це тераріум однодумців, неспроможних конвертувати свій показний патріотизим у конкретні успіхи. Львів дуже гарно вміє розповідати, якою має бути Україна. А я завжди закликаю: давайте не розказувати, а показувати. І тут починаються проколи. Тому що Львів досі залишається містом гуманітарних ідей. Місцеві патріоти не здатні бути здійснити жодного інвестиційного проекту, заснувати жодне бюджетоутворююче виробництво. Крім мрій про Україну – нічого. Три роки однопартійну автоматичну більшість у міськраді утримує «Свобода». Це називається «повнота влади». І при цьому «Свобода» досі подає себе як різко опозиційну силу. Мати депутатську більшість по всій області і називати себе опозицією – це вершина цинізму.

Колись я написав, що «Свободі» протипоказана влада. Так і є. Націонал-популісти є геніальними руйнівниками і мітингантами – але владне крісло робить їх імпотентами. Ось чому вони панічно бояться визнати себе місцевою владою. Вони знайдуть тисячі відмазок, хто і чому їм заважає. Не хочуть – це навіть гірше, коли не можуть. «Свобода» останні три роки свідомо не хотіла чіпати мера Львова, бо він їм вигідний як цап-відбувайло, на якого можна спихнути всі негаразди. У цьому сенсі націоналісти власними руками остаточно розіпяли, розтоптали місцеве самоврядування. Тому що вперше за новітню історію Львова ми маємо однопартійну більшість – і вперше вона виявилася такою бездарною. Якщо при однопартійній більшості ніяких зрушень немає – то скільки влади їм ще потрібно?

- Чи можна назвати дiяльнiсть ВО Свобода конструктивною, такою, що працює на цiлiснiсть держави?

- Ну про що ви говорите! «Свобода» - це ідеальний спаринг-партнер для Партії регіонів. «Бандерівці» вигідні владі як лякалочка, якою дуже легко мобілізувати провладний електорат. І навпаки: Партія регіонів вигідна «Свободі», бо «донецькою бандою» дуже легко мобілізувати свій електорат. Зауважте, в умовах уявної демократії часів Ющенка «Свобода» була на маргінесі. Розквіт націоналістів іде у тісній звязці з розквітом Партії регіонів. Яка тільки Партія регіонів зійде з політичного Олімпу – «Свобода» одразу повернеться в нішу маргіналів. Така вже доля сіамських близнюків. Зауважте, що Тягнибок у 2010 році був використаний як таран проти Тимошенко на Західній Україні. А у 2012 році «Свобода» отримала історичний шанс увійти в парламент як найбільш вигідний  дуелянт для Партії регіонів. Недаремно Чечетов проговорився, що найбільш бажаним опонентом для Януковича є Тягнибок. По кількості ефірів, які мої земляки мають на провладних каналах, можна припускати, що влада «вирощує» собі дуже вигідного конкурента. На жаль, це розуміє лише просунута частина галичан. І їхні спроби говорити про це вголос наражаються на обвинувачення в українофобії – мовляв, як ти посмів підняти руку на святеє святих! Націонал-популісти дуже не люблять, коли їм задають питання. Вони звикли «вещать» у натовп сліпих адептів, на яких слово «Бандера» чи «Українська Ідея» діють як заклинання.

- Чипереслідували вас за ваші публікації?

- Я є автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» на телебаченні, і дуже часто піднімаю неприємні для галичан теми. Зрозумійте одне: живучи в тераріумі однодумців, дуже легко можна подобатися масі. Для цього достатньо вийти на екран і напоказ рвати сорочку за Україну. А якщо ти ще скажеш, що наших ворогів треба стріляти – тобі гарантоване звання найкращого патріота Західної України. Я ніколи не куплюся на цю чорно-білу радянщину. Люди не хочуть думати широко. Їм достатньо патріотичної риторики і словоблуддя. Тому коли ти їм кажеш: «не можна забороняти рідну для третини населення російську мову, адже це нічим не відрізняється від Емського указу проти української мови» - то буде значне нерозуміння. Те саме, коли ти кажеш, що не можна проводити марш УПА з факелами і чорними намордниками в Одесі. Є люди, які агресивно ставляться до будь-кого, хто вголос міркує над українськими реаліями, шукає компроміс між Сходом і Заходом, пропагує толеранцію, пробує зрозуміти опонентів. Багато моїх земляків зловилися на гачок огидного популізму типу «наша бандерівська армія перейде Дніпро і прожене цю синьожопу банду». Це розраховано на націоналістичний люмпен-пролетаріат, який не вміє і не хоче чути іншу думку. Я вже описував, як до Тягнибока прийшов фанатик із портретом Бандери в рамі, а кілька років тому під час виступу Юлії Тимошенко 70-річні бабці тримали плакати «Юля – наша мама». Це генетичний совок. Тому всілякі випади в мою адресу від однобоких людей я сприймаю з легкою усмішкою, позаяк це є проявом їхньої неспроможності мислити критично.

Але що я хочу сказати… Адекватних людей завжди більше. Просто вони завжди мовчать, і на тлі їхнього мовчання кричать нетерпимі, агресивні люди, й інколи здається, що навколо всі такі. Ні! Адекватних людей більше що в нас, що в вас – просто настав час, аби вони подали свій голос.

ВСЕХ, КТО ГОВОРИТ ПО-РУССКИ, АРЬЕВ ПОСЛАЛ НА…ДОНБАСС!

Народный депутат Верховного совета 6 –го и 7-го созывов от ВО «Батькивщина», заслуженный журналист Украины Владимир Арьев устроил скандал в одном из элитных супермаркетов Киева. Всех, кто разговаривает на русском, нардеп послал на… Донбасс.

Инцидент произошел 6-го апреля, в субботу, около 10 вечера в супермаркете «Delight» на Оболони, известном тем, что в нем любит отовариваться элита столицы. 
Работники супермаркета привыкли к своим знаменитым клиентам, так что депутатским удостоверением их не удивишь. Но нардеп Арьев все же попытался. 

Очевидец скандала Сергей Ионов сообщает:

«Я зашел в магазин с трехлетним сыном и увидел, что Арьев (я сразу его узнал, так как интересуюсь политикой) стоит возле кассы, что-то выясняя с кассиршей. Я услышал выкрики вроде «розмовляйте зі мною українською мовою». Было видно, что он ее там попросту «размазывал» за то, что девушка говорит на русском языке. Она стояла красная, просто бордовая. Я остановился и спросил: «А какая разница, на каком языке человек говорит?». Он что-то буркнул в ответ, оттолкнул меня и напоследок заявил: «Їдьте на свій Донбас, б…ть». После этого я не выдержал и схватил его за плечо, отвел в сторону, пытаясь объяснить, что так себя вести не подобает никому, а уж тем более народному депутату. Из-за дверей магазина послышался крик дамы, предположительно его супруги: «Володя, он же тебя провоцирует, козел!». Знаете, я бы не позволил своей даме так выражаться!»



После инцидента все работники супермаркета поблагодарила Сергея за то, что он попытался поставить на место зарвавшегося нардепа. Оказалось, что Арьев у них постоянный покупатель, и вот уже полтора года терроризирует персонал своими хамскими выходками:
«Он ходит уже не первый год и каждый раз, когда приходит, начинает мотать нервы то продавцам, то охране, то кассирам», - говорит охранник Дмитрий, который был на смене тем вечером.

Кассир Наталья, страдавшая от нападок Арьева не в первый раз, подтверждает слова охранника и утверждает, что народный избранник зачастую не просто просит, а требует, чтобы с ним общались исключительно на украинском. И все бы ничего, но это каждый раз звучит в довольно наглой форме:«Мы всегда говорим клиентам «спасибо за покупку». Он отвечал: «Спасибо на Донбассе, а у нас - «дякую». Мы с девочками специально решили не разговаривать с ним на украинском из-за того, что он с пренебрежением таким относился. Потому что всё было с таким видом, мол, «вы здесь никто, у вас такая работа, вы обязаны делать то, что я вам скажу». Нас даже к директору вызывали, на коврик ставили, просили, чтобы мы с ним все-таки говорили по-украински. Мы отказались».

Охранник Дмитрий рассказывает, почему сразу же запомнил капризного клиента:

«Стоит мужчина, начинает хамить так, будто весь мир должен пасть перед ним на колени. В глаза сразу бросалась наглость: размахивая перед нами депутатским удостоверением, он утверждал, что мы обязаны разговаривать с ним на украинском, потому что, во-первых, он - покупатель, во-вторых, народный депутат».

Кроме Арьева, в супермаркете регулярно появляются и другие высокопоставленные особы. К примеру, частым гостем здесь является его собрат по оружию и партии Арсений Яценюк. Только вот Арсений Петрович никогда, по словам работников магазина, себе подобного не позволял. Всегда ведет себя очень вежливо, сам общается на украинском, но не от кого не требует украинской речи в ответ.

Итак, подведем неутешительные итоги. Во-первых, Владимир Ариев как мужчина позволил себе на ровном месте унижать ни в чем, по сути, неповинную девушку. Во-вторых, как народный депутат он продемонстрировал полнейшее незнание или же пренебрежение законами государства, которые, естественно, не содержат нормы, в которой написано, что гражданин при выполнении не государственной службы обязан общаться на государственном языке. В-третьих, слуга народа, помимо общего уровня бескультурья, продемонстрировал явные проявления ксенофобии. А это недопустимо для человека публичного, человека, находящегося на государственной службе, человека, который давал присягу народу Украины, а значит, в том числе и языковым меньшинствам. В-четвертых, Ариев доказал на практике, что большие деньги и большая слава превращают человека в чудовище. Но ведь когда-то, как верно заметил герой этого инцидента Сергей, Арьев и сам был журналистом, критиковал зарвавшуюся элиту. А тут несколько лет как депутат – и вдруг подобные удивительные метаморфозы. Теперь вот такие слуги народа рассказывают, как им нужно служить. Или прислуживать? 

В связи со сложившейся ситуацией Сергей Ионов обратился в общественную приемную народного депутата Вадима Колесниченко, автора Закона «Об основах государственной языковой политики», чтобы тот как правозащитник и народный депутат поставил нерадивого коллегу на место, «вправил ему мозги». Колесниченко уже направил соответствующее обращение главе регламентного комитета и начальнику Главного управления МВД Украины в Киеве с требованием привлечь Владимира Арьева к криминальной ответственности и лишить его мандата на основании нарушения им присяги народного депутата Украины. 

Так что имеется в этой бочке дегтя и ложка меда. Приятно осознавать, что есть еще сознательные граждане, которые готовы отстаивать не только собственные права, но и права других, не боятся выступить против так называемых слуг народа, которые, почему-то, забыли, кому обещались служить:

«Я даже рад, что со мной рядом был мой маленький сын. Я ему тогда сказал: «Смотри, сынок, вот народный депутат, видишь, какими они бывают?», - заявил герой истории.

Катерина Лисицына 

В эффективности жареной журналистики убедилась на собственном примере. Чего стоили заявления обоих депутатов в парламенте и последующие свистопляски в СМИ:
http://www.from-ua.com/news/2b07c9928cdc7.html
http://glagol.in.ua/2013/04/17/yidte-na-sviy-donbas-b-t-arev-obmateril-kassirshu-supermarketa-za-russkiy-yazyik/
http://obozrevatel.com/politics/03691-nardep-arev-poslal-na-donbass-muzhchinu-syazvivshego-naschet-ukrainskogo.htm

И умопомрачительное вранье господина Арьева в Мордобуке:

Увага! Почалися сплановані провокації колесніченківських фашистів. Нещодавно був цікавий випадок - я з родиною в магазині розмовляв українською. Поруч став якийсь молодик з дитиною та почав казати сину: "пасматрі, синочка, вот дєпутат гаваріт на свайом жлобском язикє." Я вибухнув віж такого хамства і прояву відвертого фашизму та порадив йому повертатися в Донбас, якщо щось не подобається. Погарячкував. Але той провокатор не схаменувся, почав мені погрожувати та намагався спровокувати мене на бійку. Я стримався, бо він наче тільки того й чекав. Тепер факт навмисної провокації підтверджується - молодик разом з Колесніченком бігають по своїм ідеологічно близьким ЗМІ та вигадують купу брехні на основі цієї історії. 
Висновок: ПР починає провокувати україномовних громадян на конфлікти своїм хамством та фашистською поведінкою та висловлюваннями. Починається реалізація сценарію зіткнення всередині країни на мовному ґрунті. Звертаюся до всіх - не піддавайтеся на провокації. Вимагайте від провокаторів припинити фашистську поведінку, але не вдавайтеся до сутичок та гарячкових відповідей (як моя). Інакше це призведе до реалізації сценарію від ПР!
http://www.facebook.com/volodymyr.ariev?hc_location=stream

Владелец луганского ФК "Заря" Евгений Геллер стал главой бюджетного

Не могу не радоваться успехам своих "землячков".

Назначение Евгения Геллера на пост главы бюджетного комитета Верховной рады для многих стало большой неожиданностью.

Человеком, который будет казнить и миловать наличием строчки в бюджете, определили малоизвестного депутата из фракции Партии регионов, в прошлом - крупного бизнесмена из Донецка, а сегодня - президента луганского футбольного клуба "Заря".

Пожалуй, тема футбола - единственное, о чем Геллер до последнего времени был готов общаться с журналистами, тем самым негласно подражая еще одному владельцу футбольного клуба, бизнесмену Ринату Ахметову.

По досужему мнению, именно Ахметову Геллер обязан должностью - он человек из его близкого окружения. По мнению же людей, не разделяющих эту точку зрения, должность Геллер получил благодаря не менее близкому общению с семьей президента, и совершенно за другие заслуги.

далее... 

Надо зайти на огонек, что ли. Приятная у него там обстановочка. "Па-багатаму".

Женщины такие женщины =)

Женщина, твердо уверенная в своей красоте, сумеет в конце концов убедить в ней всех остальных

Софи Лорен

чья бы корова мычала...
против голых фактов не попрешь)))